Коли зникає дерев'яна церква

Олена Крушинська, Михайло Сирохман

Стаття авторки сайту "Дерев’яні храми України" Олени Крушинської і дослідника дерев'яних церков Закарпаття Михайла Сирохмана була написана й опублікована на сайті LB.ua 8 серпня 2021 року в рамках спільного спецпроекту інтернет-видання "Лівий берег" та проекту "Втрачені церкви Закарпаття", реалізованого за підтримки Українського культурного фонду. На сайті "Дерев’яні храми України" стаття подається в авторській редакції і з додатковими ілюстраціями.

Образ Закарпаття як мальовничого краю, що береже свої традиції, давно і глибоко романтизовано: кожен українець мріє потрапити туди, де "гори, смереки та гуцули" (дарма що до Гуцульщини належить лиш самісінький південно-східний кінчик області). Значною мірою цей романтичний погляд виправданий - тут і справді живе й навіть буяє закарпатський колорит, є свої звичаї та цілий оберемок говірок. Пощастило, що вже казати, і з природою. Закарпаття розкинулося на стрімких південних схилах Українських Карпат і на невеликій рівнині, обмеженій з півдня швидкоплинною Тисою, отож у краї є все, чого можна бажати: гори високі, суворі - й менші, лагідніші, долини поважні та розлогі - й покручені та вузькі, гірські села, де годі виплекати городину, - й села рівнинні, з абрикосовими садами та винницями.

Із карпатських лісів століттями виростали рукотворні дива - зрублені з дерева хати, клуні, огорожі, млини, греблі й, звісно, церкви, каплиці та дзвіниці. Власне, цілі Українські Карпати ще сто, та навіть п'ятдесят років тому виглядали як один великий заповідник народного дерев'яного будівництва. Що ж до дерев'яних церков, то Закарпаття було осередком найбільшого розмаїття їхніх стилів і форм, а все тому, що цей невеличкий край став місцем зустрічі західної та східної гілок християнства. Він століттями входив окраїною в чужі центральноєвропейські державні утворення, але зберіг своє українське обличчя й душу, і в архітектурі зокрема: закарпатське церковне будівництво наочно засвідчує збережену у плині історії приналежність до українського мистецтва - як і відбиває взаємовпливи з художнім світом сусідніх народів. Кожна з етнічних груп Закарпаття витворила свій власний стиль дерев'яної церкви.

Розсипи мальовничих хаток під високими стріхами вкривали схили й долини, розкреслені лініями стежок та огорож, а візуальною домінантою кожного села була церква, найчастіше - дерев'яна. За останні пів століття під натиском цивілізації, а простіше кажучи - нових часів, ці рукотворні ландшафти змінилися до невпізнання. Не дивно, що зникли старі зрубні хати, і тепер традиційну закарпатську "хижу" з відкритою галереєю на стовпчиках не відшукаєш і в забутому Богом селі, надто що у закарпатців у крові будівництво, і зароблені "на Чехах" гроші негайно вкладаються у нові хати-палаци, добре, якщо без колонад, як в околицях Солотвина. Дерев'яних клунь ще повсюди досить, бо не слугують джерелом престижу і стоять собі, поки придатні служити у господарстві. А ось церкви - церкви мали би підноситись над тим мінливим морем забудови, немов острівці поза часом, не даючи історичним ландшафтам згинути без сліду. Та чи встоять вони?

Краєвид села Ізки. Листівка з набору "Підкарпатська Русь", кін. 1930-х років. З колекції Олени Крушинської. Ліворуч - дерев’яна церква св. Миколая, XVIIІ ст.	Сучасна забудова села Середнє Водяне, вдалині – дерев’яна церква св. Миколая ("горішня"), XV–XVIIІ ст. Фото Олени Крушинської, 2008 р.

Дотепер у Закарпатті збереглося близько 100 дерев'яних церков, з них коло 60 - стародавніх, крім того - дзвіниці й каплиці. Здавалося б, немало, але так здається лише до того моменту, коли усвідомимо, скільки втрачено. А втрачено, і йдеться лише про ХХ і ХХІ століття, - 101 дерев'яну церкву. Разом із 29 дерев'яними дзвіницями і 26 мурованими храмами - це 156 об'єктів закарпатської церковної архітектури, що зникли назавжди. Та найсумніше, що цей процес аж ніяк не припинився - він триває і навіть набирає обертів.

22 березня 2003 року, зайнявшись від непогашених свічок, дощенту згоріла церква у селі Нересниця. Це був останній дерев'яний готичний храм у долині Тересви, притоки Тиси. Готичними умовно називають архаїчні дерев'яні храми з височезними шпилями. Колись вони стояли чи не в кожному селі над Тисою та її допливами, звідси й назва - "потиська готика". Її закарпатська версія близька до румунської, та все ж вона має свої неповторні особливості. На нашому березі Тиси, на Хустщині й Тячівщині, такі храми будувалися від XVII аж до початку ХІХ ст. До таких "молодших" належала й церква святого архистратига Михаїла в Нересниці, споруджена 1813 року. Вона стояла на давньому цвинтарі з кам'яними хрестами. Найпишніше було оздоблено вхід: ґанок утворювали граційні фігурні стовпчики, одвірки вкривало різьблення. Пам'ятка чарувала пропорціями і чудовим розташуванням - на високому схилі, на тлі величного краєвиду. Їй майже без втрат вдалося пережити радянський період: у церкві влаштували етнографічний музей, а у 1960-х її реставрували і навіть відновили шпиль, що на той час був втрачений. 1991 року храм повернули місцевій греко-католицькій громаді. Дванадцять років потому сталося те, що сталося. І хоч з ініціативи небайдужих наближену копію церкви встановили в Ужгороді, на старому цвинтарі, історичного ландшафту це долині Тересви не поверне.

А чи в безпеці ті декілька готичних церков, що збереглися і все ще стримлять своїми чудернацькими шпилями у небо? На Тячівщині - у Нижній Апші та, ще архаїчніші, у Середньому Водяному (дві - "горішня" і "долішня") й Колодному, на Хустщині - в Сокирниці, Данилові, Крайникові, Олександрівці; в сусідній Стеблівці після пожежі 1994 року від церкви лишилися тільки обгорілі зруби, згодом їх укріпила і накрила дахом місцева громада. Ні, не в безпеці, навіть якщо говорити виключно про загрозу вогню: пожежні сигналізації та системи автоматичного пожежогасіння у нас встановлюють хіба що в заможних оселях та у торгових центрах; з усіх дерев'яних церков Українських Карпат цього удостоїлися лише ті вісім, що у 2013-му потрапили до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, з них дві - закарпатські, в Ужку та Ясінях. Одну з тих восьми обраниць, у Маткові, що в горах на півдні Львівщини, система автоматичного пожежогасіння таки врятувала була раз від займання. Чи може ОТГ знайти тих 10-15 тисяч, щоб убезпечити пам'ятку, для якої пожежа - то миттєва загибель, надто коли ця пам'ятка стоїть у віддаленому селі, куди вогнеборцям ще треба з бідою доїхати?

Церква у селі Нересниця, 1813. Згоріла 22 березня 2003 року. Фото Михайла Сирохмана, 1992 р.	Тимчасовий консерваційний дах захищає рештки церкви Різдва Богородиці XVI-XVIII ст. у Стеблівці, сильно пошкодженої пожежею у 1994-му	Стеблівка. Фото Олега Іванусіва, зроблене за два роки до пожежі, у 1992-му

Питання риторичне, і далі таких питань більшатиме. Бо пам'яткову церкву можна розібрати і просто так, тому що стара, негарна й непотрібна. Так і зробили у Перехресному на Воловеччині на початку 1960-х, й навіть не з метою вислужитися по партійній лінії (таких випадків теж було досить, зокрема - у селі зі звучною назвою Майдан). Самі ж селяни взяли й бездумно розібрали шедевр дерев'яної архітектури. На це вистачило кількох годин. Краще дерево пішло комусь на стайню, решту спалили. Так село Перехресний позбулося своєї найбільшої цінності, а у Воловецькому районі не стало останньої церкви бойківського стилю (1890 року було розібрано бойківську церкву у Волівці, 1892-го - у Нижніх Воротах, а у 1920-х роках - у Буківці й Таламаші). На Закарпатті церкви цього стилю побутують у верхоріччі Ужа, по сусідству з галицькою Бойківщиною, що починається за перевалом. Бойківські храми мають три пірамідальні ступінчасті верхи, центральний - вищий; зазвичай вони симетричні, але на Закарпатті у XVIII ст. західний верх таких церков часто трансформувався у невисоку вежу, як-от у церкви в Перехресному, збудованої близько 1755 року. Споруда гармонійних пропорцій, суцільно вкрита ґонтом, у першій половині ХХ ст. надихнула не одного шанувальника архітектури: її зображення збереглося у працях українського дослідника Володимира Січинського та чеха Їржі Крала, на кількох світлинах невідомих авторів, на малюнках чеських художників Франти Арона та Йозефа Ржержіхи. А от самих селян краса, створена руками їхніх прадідів, як бачимо, не зачепила.

Можна й цю ситуацію списати на радянські часи, хоча відомостей про виразну антирелігійну ініціативу в Перехресному у нас немає. То візьмімо "для чистоти експерименту" історію з церквою у Домашині на сусідній Великоберезнянщині. Там селяни кілька років домагалися вилучення дерев'яної церкви, збудованої 1907 року, але в дусі давніх традицій, з реєстру пам'яток місцевого значення. Хоч успіху вони не досягли, життєвий досвід підказав їм, що можна на це не зважати. 2001 року до підніжжя церковного пагорба завезли цеглу з розібраного корівника. Через кілька років навколо дерев'яної церкви збудували нову муровану. 2011 року новобудову освятили, а дерев'яну пам'ятку всередині неї розібрали й винесли геть. Відповідальності за це ніхто, звичайно, не поніс.

Церква в селі Перехресний, 1755. Фото, зроблене незадовго до її розібрання у 1960-х роках. Це була остання церква бойківського стилю на Воловеччині. Світлина зі збірки Михайла Сирохмана	Церква у селі Домашин, 1907, на світлині Флоріана Заплетала 1921 р. з архіву Миколи Мушинки і на фото Михайла Сирохмана 1996 р. - уже під бляхою. Селяни збудували навколо неї муровану церкву, а дерев'яну у 2011 році розібрали й винесли

А що з іншими церквами на Великоберезнянщині з її лагідними пагорбами й долинами, і на Воловеччині, де гори вже стають вищими, а потоки - стрімкішими? У першому випадку більш-менш ведеться церквам, що стоять на очах, при дорозі на Ужоцький перевал, у селах Кострина, Сіль, Ужок - вони є відомими пам'ятками. Церква в Ужку навіть потрапила у Список ЮНЕСКО, що, втім, не завадило місцевій громаді обшити її інтер'єр пластиком, як і монахам у Кострині - забудувати на свій розсуд охоронну зону пам'ятки національного значення. А от церкви у бічних долинах - у Вишці, Гусному, Сухому, - лишаються поза полем зору. Вони роками стоять, суцільно оббиті бляхою, що само по собі прирікає дерев'яну споруду на запрівання і руйнацію.

Про Воловеччину можна сказати стисло: такого, як там, карнавалу різнокольорової бляхи і пластику на дерев'яних церквах не зустрінеш деінде.

Перенесімось тепер з північного заходу Закарпаття на південний схід, на Рахівщину. Тут окрім "дерев'яної готики" розвинувся локальний стиль, з легкої руки чеських дослідників міжвоєнного періоду названий "середньогуцульським". Це видовжені прямокутні або з невеликими бічними прирощеннями споруди з вежею на західному фасаді - по суті, базиліки, тільки втілені у дереві. Вишуканим зразком цього стилю була невелика церква у селі Водиця, збудована 1803 року. Влітку 1992-го довкола неї вибудували безлику муровану церкву, а дерев'яну - розібрали. Як і в усіх інших випадках зі знищеними церквами Рахівщини, не допомогли ані звернення до голови сільради, ані статті про необхідність збереження церкви в обласній пресі, ані перемовини зі священником. У Водиці священник був ініціатором новобудови, але обіцяв зберегти дерев'яну пам'ятку - як бачимо, це були тільки слова.

Село Водиця, Рахівщина. У подвір’ї церкви. Фото Берко Пала 1939 року (fortepan.hu). Церква "середньогуцульського" стилю походила з 1803 року, дзвіниця - з ХІХ ст.	Церква у Водиці на фото Михайла Сирохмана, 1990 р. Незабаром, у 1992-му, була знищена у традиційний спосіб - оббудована зовні новою мурованою церквою й розібрана

А чи вважати втраченою пам'ятку, що зазнала жахливого спотворення, як-от церква середньогуцульського стилю у селі Стебний? Її позбавили вежі, а на даху, що замість ґонту тепер вкриває сяюча синя бляха із золотими вставками, почепили такого ж штибу главки-"цибулини". До якої конфесії належить цей храм - здогадайтеся самі; і - так, пам'ятку можна знищити й таким робом...

Церква в селі Стебний на Рахівщині, 1803, також належала до "середньогуцульського" стилю ("гуцульських базилік"). Фото Михайла Сирохмана, 1992 р.	Церква у Стебному на фінальній стадії спотворення. Фото Романа Рибчука, 2016 р. Згодом зазнала нових переробок

Разом із втратою пам'ятки безповоротно змінюється частина олюдненого світу, позначеного творчістю і працею людини. Саме це сталося у селах, де були зруйновані чи спотворені дерев'яні церкви, дзвіниці, муровані храми. Інакше як деградацією історичного ландшафту це не назвеш. Чи не час зняти рожеві окуляри, оповиті флером "романтичного Закарпаття", та усвідомити цей процес - і принаймні спробувати його зупинити? Іще не пізно.

Олена Крушинська
Михайло Сирохман

Фото з архіву авторів

Нагадуємо, що стаття була написана в рамках спільного спецпроекту інтернет-видання "Лівий берег" та проекту "Втрачені церкви Закарпаття" і опублікована на сайті LB.ua 8 серпня 2021 р.