повернутися до змісту книги "Нариси Дніпра">>

Розділ III / Кичкас. Меноніти

     Колонія Кичкас, або Ейнлаґе, поселена у древнього Крарійського мису, про який згадують грецькі історики. Боплан теж говорить про нього, вказуючи тут, утім, неправильно ширину Дніпра – в 150 кроків. Вона не могла змінитися, тому що ріка тече тут у гранітних берегах і має ширину 150 сажнів.
    Колонія ця, що складається з менонітів, заснована після падіння Запоріжжя. Слугуючи головною пристанню і стоячи на важливому чумацькому тракті і на великій дорозі з Катеринослава до Керчі й Феодосії, це гарне село влітку переповнене різноманітними проїжджими і перехожими. Воно розташоване на правому березі Дніпра і тягнеться далеко по гранітних скелях до того місця, де, як я вже згадував, Дніпро стрімко повертає і де німці насипали високу і міцну греблю, аби уникнути такої повені, як та, що понищила колонію 1845 року. Чистенькі та охайні будиночки стоять на порядній відстані один від одного, і цей простір між будинками неодмінно засаджено деревами, здебільшого білою акацією, тож у травні місяці, коли дерева квітнуть, колонія наче вбирається у святковий одяг. Будівлі менонітів всі одноманітні, і розташування будинків однакове; деякі різняться лише внутрішнім оздобленням, та й то кількістю і якістю речей, а самі речі розташовані в будинках одним і тим самим порядком. В одну лінію, під спільним дахом, розташовані конюшня, корівник, стодола, сіновал і дім колоніста. З сіней, де відгороджено кухню, де впорядковано і охайно розміщено різне необхідне начиння, ви увійдете у чисту світлицю, в кутку якої стоїть ліжко з горою перин і подушок, складених одна на одну надзвичайно акуратно. Біля дверей, в стіні, вбудовано шафу, в якій посуд розставлено з незворушною симетрією. Попід стінами – диванчик, стільці, один чи два столи і – необхідна річ – гарна і міцна скриня. На стіні висить дерев’яний годинник, нерідко ще вивезений із Пруссії в кінці минулого століття. Чисто вимита підлога посипана піском. Далі йде спальня, і, залежно від величини будинку, інколи ще одна кімната. Через сіни – теж світлиця, де господар займається якимось ремеслом, тому що меноніт любить чимось займатися. В усіх кімнатах – вражаючі охайність і чистота, а мідь, де лишень вона є, виполірувана до можливого ступеня досконалості. Дивлячись на житло меноніта, можна подумати, що там більше нічого й не роблять, крім того, що миють, шкребуть, чистять і полірують. Спосіб життя колоністів – патріархальний, і вони якось рідко віддаються веселощам: наскільки я помітив, навіть у неділю не чутно, щоби молодь збиралася задля розваг свого віку; навіть школярі тихо йдуть в училище і назад, не пустують, не б’ються і церемонно розмовляють, наче дорослі. Одного разу я цілий тиждень прожив у Кичкасі і так втомився від цієї незворушної одноманітності, що, як не приємно мені було сидіти в світлій, охайній кімнаті, та я поспішив у малоросійське село, де життя хоча й грубіше, де мене зустріла вбогість, але в якому люди і плачуть, і сміються, і співають, танцюють, і, мабуть, поб’ються для різноманітності. А взагалі ніде на берегах Дніпра я не бачив такого добробуту і працелюбності, як у колоністів Хортицького округу. Я відвідував не один лише Кичкас і не раз замешкував у менонітів, але мені ніколи не вдавалося помітити, коли ж господиня встигала доводити свій дім до цієї майже голландської чистоти. Я спостерігав за денними заняттями колоністів. Рано-вранці після сніданку, який складається з кави з молоком, німець виїжджає у поле на роботу і, за потреби, бере з собою працівника чи працівницю. Їхні дишлові фургони, можна сказати, витонченої роботи і влаштовані таким чином, що служать як звичайний возик, але можуть перетворитися і на повіз, на якому вміщаються три копиці хліба. Землеробські знаряддя, більш чи менш удосконалені, утримуються дуже добре, а коні (меноніти працюють кіньми) вгодовані і відчувають любов свого хазяїна. Вирушаючи в поле, німець не забуде взяти на віз діжку з водою, необхідною як для нього, так і для тварин. Господиня у цей час не лише сама займається якоюсь справою, а й роздає роботу усім домашнім від малого до старого, обмиває і зачісує малих дітей і відправляє декотрих до школи. Німкені здебільшого займаються збиранням молока, яке вони зберігають не в глечиках, а в мисках, збиванням чудового масла, виробленням сиру, риються в городі і потім починають варити обід, акуратно поглядаючи на годинник, який деколи має такий громовий дзвін, що витерпіти цей звук немає жодної змоги. Молока завжди вдосталь: окрім того, що з нього виробляють сир і масло, хазяйка поїть ним навіть свиней, не кажучи про те, що наливає повну миску котам, яких у декотрих домівках буває кілька штук. У німців мені подобається звичай, що вони не закидають бідних кошенят і годують їх постійно. Це протилежність до євреїв, які теж не закидають кошенят через скнарість – втратити бодай щось, що їм належить – але й не годують їх через ту саму чесноту.
     [...] У Кичкасі є також дві крамнички, де місцеві покупці знаходять усе для задоволення своїх потреб, починаючи від кави і цукру до ситцю і перкалю, від ножа і замка до дитячої іграшки. Різниці у цінах порівняно з ціною тих самих товарів в околичних містечках я не помітив.
     Заможні німці отримують ризьку газету «Rigasche Zeitung», і окрім того, що неодмінно балакають між собою про політику за кухлем пива, вважають також за обов’язок поговорити і з кожним приїжджим про сучасні події. Зі своїм цілковитим незнанням статистики і з найтемнішими уявленнями про географію той чи інший товстий колоніст розповідає кумедні речі і в запалі бесіди, за браком переконливіших доказів, креслить по столу пивом положення місцевості, про яку йдеться. Дивлячись на ці мокрі доріжки, інший німець урочисто спростовує свого сусіда і намагається перекреслити все по-своєму. З цього виходять надзвичайно потішні суперечки про те, де яка країна світу є.
     [...] я ніколи не міг примиритися з ними щодо їжі, тому що поплатився за неї страшною лихоманкою. Поселившись у Кичкасі влітку минулого року для вивчення околиць, я попросив свою господиню щодня готувати мені обід за певну плату. Вона виявила свою згоду і запитала, о котрій годині я обідаю. Зазвичай я вирушав з дому вранці, снідав десь в околицях одним хлібом без усіляких додатків і повертався додому години до п’ятої з великим запасом апетиту. Першого дня, у призначену годину і хвилину, не встиг я зняти дорожньої сумки, як на столі у мене вже була миска і доволі непогані прибори. Мене, однак, здивувало, що замість звичайного супу в мисці було молоко. Голодному, однак, розмірковувати нема чого. Куштую – не відразливо, але з дна миски витягаю ложку вишень.
     – Що це? – запитую.
     – Кірш-зуппе, – відповідає господиня.
     Поєднання вишень з молоком мені здалося трохи дивним, але я, втамувавши перший голод, попросив пити. Мені подали склянку густих вершків. Я подумав, що, можливо, справді після кірш-зуппе не варто вживати іншого питва, і спорожнив склянку. Другою стравою була дуже жирна і дуже смачна шинка, на кшталт вестфальської, яку колоністи готують напрочуд майстерно. Після шинки йшла печеня з якимсь солодким соусом.
    – Герр задоволений обідом? – запитала господиня.
     – Дуже, але чи не можна приготувати інший суп і замість вершків подавати для пиття воду.
     Наступного дня знову був поданий молочний суп, однак уже не з вишнями, а з якимось іншим плодом, порізаним на дрібні шматочки.
     – Що це? – питаю.
     – Бірн-зуппе.
     Це значить – молоко, зварене з недозрілими грушами, які впали з дерева, але юшка здалася мені з голоду принаймні не відразливою. Далі за звичаєм ішли шинка і печеня. Я знову попросив змінити суп і пояснив, що бажав би з картоплею; наступного дня суп був дійсно з картоплею, але звареною на молоці, і перед тим, як потрапити в суп, попередньо обсмаженою на маслі. Одним словом, за цей наїдок я поплатився жорстокою кримською лихоманкою, і після того, коли буваю в колоніях, вже сам ретельно ви- значаю раціон для свого обіду і навіть купив собі в Одесі кулінарну книгу, хоча вона виявилася для мене цілковито непотрібною.
    У Кичкасі існує щось на кшталт обжерного ряду біля шинку, де можна, звичайно, втамувати голод, але їжа, що її продають на цьому базарі, – це смажена риба і м’ясо, що аж ніяк не приваблюють своїм виглядом. Увечері це місце цікаве через велике скупчення народу, і там іноді можна побачити чумаків, які розгулялися і з надзвичайною майстерністю виконують малоросійські танці.
     Колоністи курять тютюн і дуже до нього охочі. Як чоловіки, так і жінки одягаються вельми негарно. Чоловічий одяг складається з куртки, камізельки і штанів незграбного покрою; влітку чоловіки ходять у туфлях з дерев’яними підошвами, але коли надворі болото, а також узимку, взува- ються в чоботи. Жінки носять общипані сукні, ситцеві або з крашенини, а виходячи на вулицю, надягають солом’яні капелюшки допо топного фасону. Я відвідав п’ять колоній, в тому числі найзнаменитішу – Нижню Хортицю, в якій перебуває обер-шульц, де мешкає чудовий годинникар, який постачає годинники в усі колонії, і де можна знайти неперевершеного каретника, але не зустрів не лише жодної гарненької, а навіть стерпної жінки, при цьому чоловіки трапляються дуже гарні. Виходить, не завжди справедливе повір’я, що на великих ріках трапляється більше красунь, ніж в інших місцевостях.

повернутися до змісту книги "Нариси Дніпра">>