повернутися до змісту книги "Нариси Дніпра">>

Розділ I / Минуле степу

     Кількадесят років тому на березі Дніпра, між Новим Кодаком і Кам’янкою, стояв невеликий хутірець Половиця, зимівник запорозький. Зимівниками називалися окремі мизи, на яких козак тримав своє господарство, займався риболовлею, хліборобством, скотарством, бджільництвом і впродовж зими зберігав свої стада, деколи доволі численні. На володіння такими хуторами мали право лише січовики, тобто безшлюбні козаки, записані у товариство. За це право вони вносили певну подать у кіш і відбували натурою деякі військові повинності. Половиця лежала у чудовому місці, верст за дванадцять від першого порога і поблизу величезного проїжджого тракту, яким усі чумаки з правого боку Дніпра рушили на Дон за рибою. Тут і Дніпро стає дуже красивим, рясніючи густим, але дрібним лісом, що росте на його плавнях і островах і забезпечує береговому мешканцеві чимало зручностей і привілля. Запорожець Лаврентій Глоба володів цим зимівником, за звичаєм козаків, котрі любили дерева навколо житла, завів у себе гарний плодовий сад і жив – як мед пив. Багато зимівників було розкидано у запорізькому степу по балках, по ярах, по невеликих річках. Це були усамітнені розкидані ферми з усім степовим господарством, як я зазначив вище. І, звичайно, козак жив на хуторі не один: часом у нього було до двадцяти молодиків, тобто хлопців, котрі готувалися вступати в товариство, років двадцяти від народження. До цього віку вони вважалися дітьми, хлоп’ятами, і перебували то біля боку кошового, то у козацьких зимівниках. Хлопчики ці, однак, були такого штибу, що коли хазяїн одному з них наказав притримати молодого коня, то молодик так схопив його за вухо, що воно залишилося у нього в руці. Окрім молодиків, на хуторах ще мешкали оргати (наймити). Немає жодного сумніву, що у зимівнику було вдосталь і упряжі, і різноманітної зброї, адже степ був відкритий для всіх, а згодом, із занепадом Запоріжжя, ним вешталися зграї розбійників. У якогось козака могли були широкі знайомства, і якщо його зимівник стояв поблизу проїжджого тракту і в ньому продавалася горілка, то двері в хаті ніколи не зачинялися, бо тут часто проїжджали чумаки й різні торгівці. Тут-таки деколи розігрувалися й криваві степові драми. Усамітнений зимівник, в якому водилися величезні табуни, стада, пасіка, і у хазяїна якого, за поголосками, було багато грошей, був відомий далеко в околиці. Якийсь харциз (злодій, розбійник) іноді зі збіглих запорожців, якому вже не було повернення у товариство, збирав собі зграю і швендяв військовими степами, переховуючись то у тернах, то у ярах, поки не потрапляв у руки роз’їзної команди, що доправляла його на Січ, де з розбійниками розправа була швидкою.
    Літній вечір упав на землю. Степ закурився тонкою парою. Розбійники вибирають цей час для розвідки, бо усі на зимівниках вечеряють. Розділивши з молодиками трапезу і помолившись Богу, хазяїн наказує хлопцям, де кому лягати.
    – А я, – додає, – ляжу біля жеребців.
    Розбійницький шпигун підслухав це, і харцизи очікують слушного часу. Близько десятої години, коли на зимівнику все спить глибоким сном, розбійники йдуть до першого молодика, будять його, в’яжуть і наказують мовчати під страхом смерті, потім розшукують другого й третього і таким чином перев’язують усіх. Собакам, зрозуміло, заздалегідь у яловичині подано отруту. Розбійники вирушають до тієї стайні, де жеребці, і будять хазяїна.
    – А ну, вставай, годі спати, пане-брате.
Козак прокидається, бачить, у чому річ, хапається за шаблю… Але його вже тримають за руки.
    – Гей, хлопці! – кричить він.
    – Та не гукай: хлопці перев’язані, – відповідають йому, – ходімо краще у хату.
    Хазяїн упокорюється і йде за розбійниками. Приходять до хати, запалюють вогонь. Хазяїн вдивляється в харцизів, намагаючись вловити якусь знайому фізіономію: обличчя ватажка здається трохи знайомим, однак на ньому ніби написано, що пощади не буде.
    – Славні у тебе коні, пане-брате, – каже йому ватажок.
    – Добрі коні.
    – Ми собі відберемо.
    – Та й відбирайте ж.
    – А може, й усіх поженемо.
    – Та й женіть же.
    – Тепер показуй, де у тебе гроші.
    – Грошей нема.
    – Не бреши, пане-брате, краще зізнавайся, то ми заберемо й поїдемо, а не зізнаєшся, то ми знаємо, як тебе змусити.
    – Є тут торба мідяків.
    – Дурниці, ти недавно був у поході, та й волів немало продав.
    – Інших нема, пороздавав товариству.
    – Ну, братці, – каже ватажок, – розкладайте вогонь, ачей допитаємося.
    Тим часом надворі відбувається сцена іншого роду. Один молодик, усупереч наказові хазяїна, не ліг біля овець, а заліз на ожеред (скирту) соломи. Він чув усе, що відбувалося. Трохи злякався, та коли побачив, що молодиків перев’язали і почув клич батька (так загалом звали начальника), якого повели у хату, козацький дух у ньому пробудився. Він обережно зліз з ожереду та підійшов до найближчого товариша.
    – Спиш?
    – Ні, але я зв’язаний.
    – Лихо. З батьком щось роблять, уставай!
    Товариша звільнено, і обидва молодики кидаються розв’язувати інших.
    – А що, братці, чи є нагорі якась зброя?
    – Так, ми з Левком ходили на полювання, – відгукнувся один, – так ось тут, біля клуні, дві набиті рушниці.
    – Ну, беріть же свої рушниці, а ми дрюки в руки та ходімо виручати батька!
    І, вирвавши кілки, молодики зібралися. Ледве біліє хата, але у вікнах з’являється світло, більше, аніж від свічки. Молодики крадуться обережно. Розбійничий вартовий притулився до вікна і з цікавістю дивиться у хату. Один із молодиків підібрався й зацідив йому колом по потилиці. Вартовий не писнув. Його миттю обеззброїли – і в хлопців додалися рушниця, пістолет і шабля. Молодь – до вікон. Біля пічки на землі розкладено багаття. Хазяїн роздягнутий догола, зв’язаний, і розбійники палять йому ноги повільним вогнем, випитуючи про гроші.
    – А мір (вціль) в чотирьох, братці, – каже один з моло- диків. – А ви, чоловік шість, ідіть у сіни.
    Чотири розбійники – на прицілі.
    – Бий!
    Лунає залп – чотири злочинці падають. Решта хапаються за зброю.
    – Додолу зброю! – кричать із вікон.
    Розбійники не тямлять, що сталося. Ватажок біжить у сіни, але там на нього кидаються з дрюками; він стріляє з пістолета, однак його обеззброюють. За мить хазяїна врятовано, решту харцизів зв’язано, лише ті, що при конях, зачувши біду, втікають цілісінькими. Ось які сцени деколи відбуваються у зимівниках. Проте не завжди наїзди розбійників закінчуються так щасливо: траплялося, що хазяїн зимівника втрачав усі статки і гинув від руки злочинця. Татари теж нерідко скоювали на них напади, особливо, якщо зимівник лежав недалеко від Дніпра.
    Жив собі, був собі Лазар Глоба в своїй Половиці й не передчував, яку важливу роль відіграватиме його зимівник у Новоросії. Пережив чи не пережив він захоплення Січі – невідомо, але похований він у своєму саду, нині казенному, в якому й донині видно могилу запорожця. Згодом зимівник зробився сільцем Половицею, і власне на неї найсвітліший князь Тавриди звернув свою увагу. Розташування цього села так сподобалася Потьомкіну, що у 1786 році він розпочав тут будівництво Катеринослава.