повернутися до змісту книги "Нариси Дніпра">>

Загальний погляд на побут придніпровського селянина (уривки)

     [...] Різними правдами і неправдами можна притягнути висновок, що Малоросія ніколи не була незалежною, але висновок цей буде непереконливим, оскільки матиме проти себе досить важливі аргументи; тим часом жодне з племен, які населяють нашу величезну імперію, можливо, настільки не потребує захисту від несправедливих нападок, як малоросійське. Нехай розсудливі люди й віддають йому належну справедливість, але ж чи багато з цих розсудливих заглиблювалися в історію цього племені, і хто ж займався дослідженням побуту цього доброго народу, який і досі для більшості має славу народу, здатного лише грати роль у якомусь комічному оповіданні: лише торкнуться історії Малоросії, одразу відчувають необхідність довести, що вона не існувала; захочуть виставити смішною мову малоруса - перекрутять російські слова і думають, що справу зроблено; якщо комусь знадобиться зобразити смішного дурня - беруть малоруса, не давши собі праці навіть побіжно поглянути на його побут, побут оригінальний, вартий уважного вивчення.
     [...] Малоруський народ, тихий, добрий і надзвичайно домовитий, різко відрізняється від свого північного побратима типом, мовою, одягом, вдачею і звичаями, і якщо поступається останньому в підприємливості, то переважає у вигодах домашнього життя, маючи для цього усі засоби, які надає йому сприятливий клімат. Прекрасні пасовиська дозволяють йому займатися скотарством і вівчарством; достаток хліба дає можливість тримати домашню птицю, а ріки і річки, що протікають на просторих територіях, надзвичайно багаті на рибу і дають малорусові засоби урізноманітнити свою їжу. Хоча зовнішність цього племені й належить до типу кавказького, однак воно не схоже на великоруське, що належить до того ж типу, а має більше схожості з азіатськими народами, і коли, віддаляючись від великих міст і поштових та транспортних шляхів, зустрічаєш голені голови, на яких залишено лише невеликий чуб, то схожість з кавказькими горцями стає вражаючою. Малорус, як зазначено вище, голить бороду (за винятком деяких повітів Харківської і Чернігівської губерній і окрім деяких старих чоловіків, які допускають цю прикрасу). Вуса ростуть у нього донизу в природному напрямку і часто сягають великих розмірів, що надає войовничого вигляду цьому племені, яке, між іншим, ще не так давно залишило зброю. Цікавим є куплет одної пісні, складеної наприкінці минулого століття, в якому висловлюється жаль з приводу припинення війн:
    Та вже шаблі поржавіли,
    Мушкети без курків,
    А все серце козацькеє
    Не боїться турків.

Htl/     Про мову малоруську ще досі існують у нас різноманітні думки, і хоча II відділення академії наук визнало її окремим наріччям і придбало у мене словник цього наріччя, розпочатий академією в 1854 році [Афанасьєв-Чужбинський уклав на основі своїх багаторічних польових досліджень словник української мови, першу частину якого, від "А" до "З", було опубліковано 1855 року. - Ред.], це зовсім не заважає багатьом вважати його зіпсованою мовою великоруською. Проте, хто серйозно займався вітчизняним словом, хто розуміє справу, той не може не взяти до уваги вельми важливу обставину, що малоруси, які споконвіку жили по Дніпру і його прибережжях, як прямі нащадки слов’ян, що до християнської епохи замешкували ці місця, – повинні ж були успадкувати мову від предків. Не можна ж припустити, що північні і південні * Детальніше про цей словник див. у передмові. – Прим. ред. гілки слов’ян говорили одним наріччям, і щоби північна Русь зберегла його, а південна змінила до стану нинішнього! Що мова церковна не була народною розмовною мовою – про це навіть говорити у наш час буде зайвим, але що слов’яни епохи дохристиянської і дотатарської не говорили так, як розмовляють тепер великоруси, – у цьому, здається, теж немає сумніву. Звичайно, не розмовляли вони й малоруською, однак не можна сказати, що це наріччя сильно віддалилося від свого першоджерела. На жаль, ми маємо занадто мало пам’яток, аби вирішити справу непомильно; однак у них трапляються не лише слова, а й цілі звороти, що донині існують в малоросійській мові, і це підтверджує вище зазначене припущення. Аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», перекладене п. Гербелем («Пантеон», 1854, № 3), я переклав деякі місця зі «Слова», які доводять його схожість не лише у висловах, але навіть у способі висловлювання зі старовинними козацькими малоруськими піснями, відомими під назвою «дум» у нас в літературі. Не беру на себе сміливість стверджувати, однак не можу не висловити припущення, що виникло у мене внаслідок довготривалих занять наріччям племені, до якого належу. Співець «Слова», який оспівав подвиги Ігоря, не мав бути простим безграмотним воїном. Навпаки, він був людиною освіченою на ті часи і не імпровізував пісню, як імпровізував би козак малоруський, а обміркував її і склав відповідно до свого задуму. У той час, та навіть і набагато пізніше, освіта у нас виходила з монастирів, від духівництва. Невдовзі після перекладу книг на церковнослов’янську мову усі письменні люди, беручись за перо, мимоволі наслідували біблійні звороти, і ось чому «Слово» не написане народною мовою. Прикладів цього є вдосталь. Навіть у наш час, коли книжкову важку мову майже забуто, а усі намагаються писати живою розмовною мовою, трапляються, особливо у ділових паперах, місця не лише плутані, але навіть темні, тому що людина, беручись за перо, не пише просто, як думає і як справа складається у неї в голові, а намагається похизуватися барвистими висловами і для цього вживає слова цілковито зайві. Давній співець не всюди, однак, витримує церковнослов’янську мову, і у хвилини натхнення в нього ллється жива мова, і народна говірка пробивається назовні.
    З відкриттям деяких пізніших пам’яток малоросійської писемності, як-от «Літопису Самовидця», «Літопису Самійла Величка», багато хто вказує, що у них часто вживаються польські слова, і говорить, що давнє малоруське наріччя рясніє полонізмами. На це можна відповісти, що у часи пізніші, особливо у ділових паперах, воно відзначалося ще й русизмами, однак з цього не можна робити сміливого висновку, що малоруси вживають великоруські вислови. Малоросія була приєднана до Польщі, а згодом, з середини XVII століття – до Московського царства. Весь письменний люд, тобто особи, які здебільшого займалися писемною частиною, раніше намагалися вживати польські вислови, а згодом – великоруські. Ось чому ані ці літописи, звичайно, цікаві для історика, ані ці акти не повинні братися до уваги філологом. Візьмемо нашу епоху і візьмемо не лише офіційні папери сільського писаря, але і його приватне листування: у перших він намагається писати російською, і лише зрідка у нього проскакують малоруські слова; у другому він пише малоруською, але хизується книжковими великоруськими висловами. Невже філолог через сто років, виходячи з цих пам’яток, повинен зробити висновок, що в 1860 році в Малоросії не існувало вже особливого малоросійського наріччя, але що народ і говорив, і майже писав російською? Вважаючи недоречним і несумлінним говорити бездоказово, наводжу декілька прикладів з документів письмових та усних для порівняння.
    Немає даних, за якими можна було б судити про давність тої чи іншої народної пісні, але мені здається, не можна, однак, не визнати древніми уривки з пісень на честь деяких язичницьких обрядів, які ще не зникли остаточно в декотрих місцевостях Малоросії. Святкування Купала вже достатньо для підтвердження моїх слів, таким чином, куплет з такої обрядової пісні може слугувати достатнім доказом, що мова цієї пісні – дуже давня:
    Допалімо та соломоньку,
    Та ходімо та до домоньку
    Лежи, лежи та Купалочку
    В червоному та багаттячку.
[...]

повернутися до змісту книги "Нариси Дніпра">>

Загальний погляд на побут придніпровського селянина / Чумаки

     [...] Не можна не згадати про ще один стан, який існує в Малоросії і найкращі селища якого розташовані по берегу Дніпра, а саме, про чумаків. Чумак - це, власне, візник, з тією лише різницею, що він перевозить чужі товари лише принагідно, а головна його мета - ходити у Крим за сіллю, а на Дон - за рибою. Справжній чумак, яких небагато, майже не займається землеробством, і кожен із них вважає хліборобство справою другорядною, тому що його ремесло - набагато прибутковіше і дозволяє йому не лише безтурботно жити, а навіть і дещо розкошувати. Стан цей виник, імовірно, два з половиною століття тому, коли Запоріжжя вже було правильно організоване і його зимівники служили прихистком для чумаків у цих безводних степах. Обози з Гетьманщини тягнулися по землях Війська Запорізького і переправлялися через Дніпро: ті, що прямували на Дон, - в Кодаку, біля першого дніпровського порога, а до Криму - в Микитиному перевозі (теперішньому Нікополі). Перші через землі Самарської паланки приходили на Дон, а останні йшли на Перекоп. Зрозуміло, тодішні чумаки були озброєні та вирушали в степ великими партіями. Тепер ці поїздки не становлять жодної небезпеки. Купивши пари дві добрих волів, спорядивши два хороші вози, придбавши першокласну упряж і узявши з собою кількадесят рублів, селянин вирушав чумакувати у товаристві людей бувалих і досвідчених. Мандрівки ці починаються з весною, коли в степу з'являється підніжний корм. Кожна валка чумаків (декілька возів разом) вибирає собі отамана, який іде попереду, визначає місця попасів, ночівель - одне слово, керує усім, що стосується подорожі. Колись, ще не так давно, на возі отамана сидів півень, якого чумаки брали з собою для визначення часу. У чумаків усе з собою, не кажучи вже про запасну вісь, про сокиру, про дрова; коли це можливо, беруть навіть деякі господарські дрібниці. З порожніми возами чумаки вирушають до якогось торговельного міста, якщо можна - портового, а здебільшого - до Кременчука, де вони сподіваються взяти якийсь вантаж до Криму, Херсона, Одеси, Бессарабії, одне слово, куди завгодно, аби на південь, хоч би й за 500 верст від своєї прямої дороги. Наваливши вози, валка вирушає своїм повільним кроком, розраховуючи на неодмінний прибуток. Віл не вимагає ані сіна, ані вівса і задовольняється підніжним кормом. І тепер, коли з чумака вже беруть за попас волів, дорога обходиться йому дуже дешево. За право пасти волів у степу стягують по три копійки сріблом з пари. Доставивши товар на місце, чумак отримує чисті гроші й знову шукає можливості не іти порожнім у своєму керунку. Чи вдається це йому, чи ні, але все ж таки він уже заробив стільки, що як іще трохи докладе своїх грошей, то зможе накупити солі в Криму і вирушати назад. Якою б не була ціна в Перекопі, чумак продає сіль вдома на ярмарках майже удвічі дорожче, а якщо пустить її в роздріб у селі, неодмінно отримає великий зиск. За весну, літо й осінь порядний чумак здійснює декілька подорожей, які з лишком винагороджують його і дають йому чисті гроші. Якщо чумак і не знайде собі вантажу по дорозі і поїде просто за сіллю чи рибою, купуючи ці товари власним коштом, то й у такому випадку отримає великий зиск, тому що і сіль, і риба є необхідними у побуті селянина. Риба, що її привозять чумаки, - це здебільшого тараня, лящ, чехоня і сьомга; деколи везуть і оселедці. Майже у кожному малоруському селищі трапляються чумаки, але є села, в яких мешканці здебільшого чумакують. Це все народ показний, особливо придніпровці. У своїх вишитих на грудях сорочках, неосяжних шароварах, які всі у смолі, і з довгими чупринами вони надзвичайно оригінальні. Спіднє, вимащене дьогтем, не повинно вважатися неохайністю - це робиться навмисне, по-перше, тому, що чумаки йдуть до краю, в якому у старі часи існувала чума, по-друге, для того, аби в дорозі не завелася нужа (відомі комахи). Це особливий тип. Чумак за ремеслом, з діда-прадіда, який ще хлопчиком ходив у дорогу, у всьому, навіть у самій зов нішності, набуває особливого характеру. Степове життя у пустелях, постійне кочування, ночівлі просто неба, бесіди біля вогнища, самотня нічна варта на сторожі коло волів і пісні, часто зімпровізовані тут-таки, в степу, кимось із товаришів, - все це накладає на чумака особливий відбиток. Пісні чумаків, сповнені своєї степової поезії, стоять найближче до козацьких пісень, за винятком лише того, що у деяких згадуються карі очі коханої дівчини. Здебільшого ж оспівуються степ, воли, кочове життя, гулянка, якась сумна подія. Тут і насправді деколи вершиться глибока драма. Їдучи степовими просторами Новоросії, ви інколи бачите над трактовою дорогою, десь на кургані, невеликий хрест: це лежить чумак, що помер у дорозі й похований своїми товаришами. Трапляється, що хлопець-сирота, наймит багатого хазяїна, йде в дорогу, "чужі воли поганяє, думає-гадає", а у нього в селі залишилася дівчина, така сама бідна, котра теж сумує в розлуці. Вони кохають одне одного. Чорноока на зароблені гроші купує шовк або кольорову бавовну і вишиває милому хустку, а він мандрує степами і мріє про те, як би чимшвидше самому зробитися хазяїном і поєднатися з обраницею свого серця. Але його підкошує хвороба… порятунку жодного немає - і бідолаха гине в степу, оплакуваний товаришами, котрі, загорнувши його у ряднину, ховають десь на кургані.

    Ревнули воли в новому ярмі,
    Поховали чумаченька в чужій стороні.

    Осиротіла чорноока. Через якийсь час вона виходить за іншого; але трапляється, що чумаки, знову вирушаючи в Крим, прибивають до убогого хреста загиблого нову хустку, на яку не зазіхає навіть рука, що не має поваги до чужої власності. В чумацьких піснях оспівано багато подій цього степового, сповненого поезії, життя. Наспіви цих пісень - тужливі, але мелодійні, і часто в степу лунає такий тенор, який був би помітним і на столичній сцені. Чумаки Курської і Воронезької губерній вирушають і на північ; утім, це вже чумаки, позбавлені колориту, звичного для Придніпров'я: немає тої чепуристості у вбранні, ні тої розкоші у волах, возах і упряжі, нарешті, цілковито інша зовнішність.

повернутися до змісту книги "Нариси Дніпра">>