повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>

РОЗДІЛ II / Перебиківці • Прикордонні звичаї

    Перебиківці - дуже довге велике село, яке належить трьом власникам. Селяни є й доволі заможні, про що свідчать обійстя, безладно розкинуті поміж гарних садів. Є досить рибалок, які виїжджають на Дністер у своїх незграбних човниках, схожих на корита, але вилов наймізерніший, тож іноді рибалка не привезе здобичі й на вечерю. З австрійського боку теж виїжджають на промисел руснаки, а оскільки Дністер в цьому місці не більше тридцяти сажнів завширшки, то прикордонні сусіди безперервно стикаються і ведуть приязні розмови. Літнього вечора берег надзвичайно пожвавлюється: народ виходить купатися, в усіх напрямках сновигають човники, прикордонники стежать за цим рухом і спостерігають за руснаками, а зі скель на обох берегах лунають мелодійні журливі пісні.
    Я ніколи не спокушався підгледіти за купальницями, хоча мою присутність на березі ніхто би не вважав непристойною, і тому місце для вечірніх прогулянок я вибирав вище або нижче села, де, до речі, і рибалок більше, і побачення прикордонних жителів двох імперій частіші. Одного серпневого вечора, на захід сонця, я вирушив вниз за течією і, закуривши сигару, сів на березі у тому доброму гуморі, коли людина - здорова, не бідує, займається улюбленою справою і користується повною, необмеженою свободою. Переді мною, облитий косими променями сонця, чітко вимальовувався горбистий галицький берег, під схилом якого руснаки напували стада. Рибалки їздили туди-сюди на своїх човниках, перемовляючись між собою. Праворуч від мене стирчали камені, з-за яких почулися гучний вереск та дзвінкий сміх, що міг належати молоденьким жінкам. Водночас я помітив неподалік купу різнокольорового вбрання, і не треба було бінокля, аби розгледіти, що це одяг не селянський. Першим моїм пориванням було пильніше подивитися в бік річки, проте, докоряючи собі за це мимовільне бажання, я зібрався відійти подалі... Не встигнув я й кроку ступити, як із-за каменів з'явилася русява голівка, для якої довге волосся служило неначе за покривало, а слідом за цим перед моїми очима постав розкішний білий торс. Пролунав голосний крик, наяда щезла, і невдовзі почувся тоненький голосок:
    - Йдіть, заради Бога, йдіть! Ми не можемо при вас одягатися.
    Зрозуміло, я виконав законну вимогу і відійшов на таку відстань, з якої вже неможливо змусити когось засоромитися, хоча й бачив, як три фігурки хутко вибігли з води і почали швидко розбирати свій одяг. Але замість дуже привабливої, можливо, картини - бачити гарненькі бюсти у світлі заходу сонця - доля послала мені не менш цікаву сцену з прикордонного побуту. Із пункту, з якого мій погляд вже не міг збентежити купальниць, я побрів далі вздовж берега, збираючись прогулятися до великого лісу. Мене обігнав молодий руснак із вовняною дорожньою торбою через плече й привітався. Його хворобливий вигляд і дещо недоумкувате обличчя не викликали особливого інтересу, але за своєю звичкою використовувати кожну зустріч для спостережень я завів із цим попутником розмову. Відповіді його були дуже стислими, питань він мені не ставив і, вочевидь, волів би позбутися мого товариства, але не знав, як це зробити. Тут нам назустріч виїхав кінний стражник. Випадково я глянув на руснака і помітив разючу зміну в його обличчі: недоумкуватий, як мені здавалося перед цим, вираз щез, і якесь лукавство відбилося в його погляді. Випередивши мене, він сміливо пішов назустріч вершникові, витягнув з кишені люльку і попросив у нього вогню. Об'їзний зупинив коня, висік вогонь і подав шматочок запаленого трута - це послуга, в якій ніхто не відмовить у дорозі. Пильно подивившись на мене, митник рушив своєю дорогою, а руснак давно вже був попереду і йшов таким кроком, що наздогнати його не було жодної змоги. Невдовзі він зник за найближчими деревами. Мені одразу спало на думку, чи це, бува, не контрабандист, та оскільки це явище не рідкість у цій місцевості, я спокійно продовжив свою прогулянку.
    Почало сутеніти, коли я дістався до лісу й сів на великий камінь відпочити в очікуванні місяця, який незабаром мав осяяти околицю. Поміж високих горбів чорною смугою лежав Дністер, хвилі його тихенько дзюркотіли, сплескуючи біля берегів, а лісом ішов той непоясненний гул, що переливається в гіллі навіть у повне безвітря і якось дивно, тужливо, та водночас м'яко й лагідно діє на душу. Час від часу з Перебиківців і з-за кордону долинали дзвінкі голоси, іноді неподалік чулися енергійні вигуки рибалок; але поступово денний людський клопіт змовкав і нарешті поступився місцем тиші, що неначе зійшла на землю разом із сутінками. Які думи роїлися в моїй голові - читачеві знати нецікаво, скажу лише, що близько години я просидів на камені з сигарою, притулившись до товстого дерева.
    Кінський тупіт повернув мене у реальність. З боку села наближався об'їзний. Місяць стояв уже над горою, і його тихе світло, падаючи крізь гілля, вигадливим плетивом розмальовувало гладесеньку дорогу, що рівною смугою врізалася вглиб лісу. Кордонний пильно дивився на всі боки, підвівшись у стременах, однак мене не помітив, хоч я й сидів тут-таки, у тіні ліщини. Коли він щез і звук кінських копит стих, якась фігура пробігла повз мене через дорогу просто до Дністра й зупинилася. Неважко було впізнати руснака, чиє обличчя видалося мені таким недоумкуватим. Біля мене тричі прокричав пугач. Не минуло й кількох секунд, як на тому березі, освітленому місяцем, промайнуло щось біле та почувся плюскіт, ніби хтось кинувся у воду. Руснак сів навпочіпки. Я почав вдивлятися пильніше. Вниз за течією, навскіс через річку, пливло щось кругле, і коли воно наблизилося до середини Дністра, у світлі місяця я розгледів людську голову. Голова ця підпливла до руснака дуже близько.
    - Ти тут? - пролунав шепіт із води.
    - Тут.
    - Накладай люльку.
    - Еге ж! Давно готова. А горілка?
    - Ось візьми, відкоркуй хутчіш пляшку. Я щось змерз - вип'ємо та побалакаємо про справу. Мені, правду кажучи, ніколи.
    - Ну, подавай!
    Галичанин підплив до берега. Він був у сорочці та полотняних штанах, і до нього дуже пасував вислів "хоч викручувати" - вода текла з його довгого волосся струменями. Приятелі почергово прикладалися до пляшки, потім галичанин заволодів люлькою і курив, час від часу покректуючи від холоду.
    - Ну, що мої воли? - запитав руснак, розлігшись на березі.
    - А що воли? Були в Мельниці, а тепер їх погнали під Заліщики, а може, аж під Львів.
    - Що ж робити? Значить, і сподіватися нема чого?
    - А нема чого! - відповів приятель, знизуючи плечима від холоду.
    - Пропав я без волів, пропало господарство. Ось що.
    - Авжеж, пропало. А ти, бачу, дурень.
    - Як?
    - Та так.
    - Що не вберігся?
    - Вберегтися важко, а тому дурень, що Лейбі дав три карбованці.
    - І тобі пару.
    - Ну, хоч би й мені пару. Краще б мені отримати п'ять; я б тебе навчив, що робити.
    - Справді?
    - Авжеж!
    - Ну, брате, тепер в мене немає грошей.
    - А обіцяєш?
    - Звісно.
    - Ми старі приятелі, гаразд, допоможу. Ти знаєш, я овдовів. Хотів був одружитися з сусідкою Настею...
    - А! Це ота висока, чорноброва?
    - Еге ж. Дівка - того, і ніби не проти, та тут підвернувся клятий Матвій.
    - Багатій?
    - Багатій, сучий син, і зманив дівку. Ось я й розгнівався на нього, та так, що й прибив би, якби був годен, - але ж він одним ударом зіб'є мене з ніг. Ну, думаю собі, а все ж таки треба віддячити йому за Настю.
    - Та як це? Мої воли...
    - Де, до біса, твої воли - вони в Заліщиках або у Львові! А ось у цього бестії Матвія є дві пари, так одну можна буд дістати для тебе.
    - Справді?
    - Чому ж не прислужитися приятелеві?
    Руснак зітхнув.
    - Кепська затія, - сказав він, - бачиш, які тепер місячні ночі.
    - Будуть і не місячні, хто знає - може, вже завтра небо вкриється хмарами.
    - І ти думаєш...
    - Нічого я не думаю, а три справи зроблю нараз: помщуся суперникові, допоможу товаришу та налигаюсь - і то вже налигаюсь як чіп.
    - Отакої! А як упіймають?
    - Ось і видно, що дурень. А буде п'ять карбованців?
    - Буде.
    - Побожися.
    - Їй-богу, щоб мені не встати з цього місця.
    - І тютюну даси?
    - І тютюну дам.
    - Добре. Тепер прощавай. Чекай на темну ніч. Пам'ятай: що темніше і що гірша негода - то ліпше, так і приходь! Почуєш крик пугача, завжди тричі, - відповідай так само.
    - Аби лише той не помітив!
    - Той не штука: сунеш карбованців пару - і шабаш, а ось якщо мені Матвій боки натовче... Ну, прощавай!
    - З Богом!
    Повернувши люльку та узявши свою пляшчину, галичанин вирушив назад у той самий спосіб - попливши вниз за течією і навскіс, щоб вийти на берег значно нижче. Товариш його постояв, озирнувся, вийшов на дорогу і, запам'ятавши місце, поліз крутосхилом у жахливі нетрі.
    Коли в мені задовольнилося почуття етнографа, заговорило почуття людини. З обуренням я встав із каменя і пішов додому. Біля мене затівалося чисте злодійство: погрожували вкрасти пару волів у якогось Матвія - чи не можна якось попередити його про це? Але де він мешкає, як йому передати? Ці думки, утім, недовго мене бентежили, поступившись практичнішим міркуванням. Думка "мене це не обходить" не була тут на першому плані, але я подумав, що всі мешканці прикордоння дивляться на такий спосіб дій як на законний, і притому, що руснак не вкраде у свого сусіда навіть на копійку, він не вважатиме за злочин заволодіти майном австрійця, якщо трапиться така нагода. Хто знає, можливо, сам Матвій, якому тепер загрожувала втрата пари волів, колись набув свої статки так само! Селянин, який шукав своїх волів, був таким чесним, що платив гроші, намагаючись довідатись, куди їх погнали, і хотів діяти легальним шляхом. Його спокусив галицький приятель.
    Занурений у ці думки, я зіштовхнувся з кордонним об'їзним.
    - Стій! Хто іде?
    - Свої.
    - Хто свої? Навіщо? Звідки?
    - Я тут згідно з відкритим листом генерал-губернатора.
    - А, це ви прибули з Анутів?
    - Так.
    - Вибачте, ваше високоблагородіє, знаєте, тут кордон... не можна.
    - Нічого, нічого, виконуй свій обов'язок.
    - У нас все благополучно, ваше високоблагородіє.
    - Я не маю жодного відношення ані до вас, ані до вашої служби.
    - Слухаюсь. Тепер місячні ночі, все спокійно.
    - Скажи мені, милий друже, я чув, що на кордоні крадуть худобу і коней; як це вони примудряються переганяти їх через Дністер?
    - Та хіба біс за ними вгледить, ваше високоблагородіє.
    Ці руснаки дарма, що здаються дурнями, а хитріші від самого диявола. Раніше в нас було чимало справ із їхніми волами та кіньми, безперервні скарги, а тепер уже ніхто не скаржиться.
    - Це як?
    - Та так, самі порядкують: вони вкрадуть у нашого пару волів, а той потягне за кордоном дві; якщо наші приженуть з-за кордону коня, австрійці поцуплять двох чи трьох. Такий тут народ! Раніше принаймні прикордонні села чесно жили між собою, а тепер нікому не дивляться в зуби. Нівроку сторонка! Бувайте здорові, ваше високоблагородіє, все-таки мушу оглянути дорогу.
    Місячне сяйво було таке яскраве, що мені було ясно видно всі деталі віддаленого села. По обидва боки Дністра було спокійно. На галицькому березі на скелі сиділа якась біла фігура та кидала у простір тужливі звуки руснацької пісні, що перелітали на наш бік і губилися в глибокій ущелині. У двох чи трьох місцях у Галичині пролунали дзвони. Незважаючи на те, що стояла друга половина серпня, було так тепло, що в легкому пальті мені зробилося парко. Ніч ставала дедалі поетичнішою, і мені просто не хотілося йти додому, хоч я і мав багато роботи. Якби нагодився приємний співрозмовник - здається, просидів би десь на скелі аж до світанку. Що ближче до села, то повільніше я ішов, намагаючись подовжити задоволення. Раптом мені почувся плач... він був близько. Якийсь сумний речитатив лунав праворуч. Я наблизився до Дністра. На березі сиділа жінка. Коли я підійшов, вона підвелася й випросталася. Я побачив, що це молоденька дівчина, яка витирала очі вишитим рукавом сорочки.
    - Чого плачеш, мила?
    - Така біда, що й розповісти важко.
    - Що ж сталося?
    - Гуси наші пішли під той берег.
    - Я думаю, це часто трапляється.
    - Ні, на ніч вони пливуть додому... а тепер їх неодмінно вкрадуть. Ой, Божечки!
    - То як зарадити біді?
    - Треба за ними йти через річку, а тепер ніч, страшно.
    Нарешті ми домовилися. Дівчина дала адресу своєї хати, а я обіцяв повідомити її домашнім про гусячу сваволю, що трохи заспокоїло русначку. Пригода мене зацікавила. Зазначена хата була значно ближче, ніж моє помешкання, і я поспішив виконати свою обіцянку. За чверть години я вже підійшов до мети. Двері на вулицю були прочинені, в сінях збиралася вечеряти сім'я. Я привітався і стисло переказав доручення. На річку негайно відрядили хлопця, а господиня запропонувала мені мамалиги. Відмовлятися було не в моїх правилах, навпаки, я завжди шукав усіляких запрошень, тож я погодився і одразу попросив сходити за оком горілки. Вечеря пожвавилася. Господар, вочевидь, полюбляв випити і після двох-трьох чарок відгукнувся про свою доньку як про реву.
    - Подумаєш, лихо, - промовив він, заїдаючи огірком мамалигу, - десяток гусей пішов на той бік. Ми знайдемо. Вперше, чи що?
    - А кордонні?
    - Ат!
    І він махнув рукою. Тут я перехопив погляд господині, яка ніби показувала чоловікові - мовляв, тут сидить сторонній.
    - Це людина хороша, - голосно відізвався господар, - я бачив його в Анутах. Він не простий, навіть здалеку, а з нашим братом - наче свій.
    Мене потішила така висока оцінка.
    - Де ж ти мене бачив?
    - А пам'ятаєте, як староста загубив ваш папір і його шукали в шинку - я тоді п'яний спав і прокинувся на похміллі. Мене хотіли обшукати, а ви сказали: "Навіщо турбувати добру людину".
    - Дуже радий зустрітися. Я справді люблю простий народ і бажаю йому добра. Тільки навіщо ви п'єте так, щоб валятися по шинках?
    - Ой, багато казати, та нема що слухати! Така вже в нас натура: наші батьки та діди пили.
    - Я не кажу, щоб не пити зовсім, але навіщо напиватися?
    - Так п'єш не для того, аби напитися, а біс знає, як воно саме робиться. Ну, від нашої горілки звалишся нескоро, а ось з-за Дністра - у-у-у! яка пекуча.
    - За цю пекучу деколи можна й поплатитися...
    - Ну, це рідко трапляється. Усім відомо, що добрі люди промишляють. Адже ви самі живете по наших селях, що вам розповідати - самі знаєте. Нехай там різні дорогі товари, чай і все інше, цього не можна, - говорив руснак, хитрувато посміхаючись, - але горілка! Хто ж його стерпить? Я кажу це так, сам я п'ю завжди зі свого шинку, а інші...
    - Звичайно, - підхопив я, - чи захочеться через око горілки лізти в петлю!
    Руснак засміявся.
    - О, а ви теж маху не дасте!
    - Я тебе не розумію...
    - Ми знаємо, що ви приїхали до нас не по контрабанді; ви розпитуєте, як живе народ, записуєте наші пісні, казки, ходите по весіллях. Ви, може, й велика людина, та в іншій справі. Господарі, в яких мешкаєте, хвалять, за все платите гроші... Одначе ви все помічаєте...
    - Хто ж тобі таке казав?
    - Хе-хе, ми все знаємо. Це кордон. Жидки були схарапудилися, але прийшла звістка з Хотина, що, мовляв, боятися нема чого.
    Я зрадів остаточно, бо надзвичайно важко було досягти успіху в моїй справі там, де мене приймали за якесь начальство. Мені потрібне було життя простолюдця навстіж, але деякі села, де я замешкував, були для мене недоступними саме через те, що у моєму завданні підозрювали якусь таємничу мету. Мешканці прикордоння краще зрозуміли моє призначення. Моя постійна відмова користуватися харчами задарма і маленькі дарунки дітям та молоді поставили мене в очах простолюдців доволі високо, тож моя присутність у селі не завжди впливала на повсякденне життя в усіх його проявах. Спершу до мене ще приходили представники сільської влади, однак я раз і назавжди підтвердив, що не маю жодного права втручатися у будь-що, і довів їх до того, що вони навіть виїжджали на польові роботи, ризикуючи попастися начальству, якби воно зненацька приїхало.
    Користуючись балакучістю гостинного руснака та ефектом від горілки, я передав йому розмову про волів, підслухану в лісі, промовчавши про намір приятелів заволодіти майном якогось Матвія.
    - А, знаю! Так, шкода, хлопець хороший, проте він не відшукає волів.
    - Чому?
    - Тому що вони вже далеко, а як їх розшукати в Галичині - адже вона велика. Якби в нього ще були добрі приятелі, а то ж він не прибережний, а живе за лісом. Мені казали про його волів.
    - То як вчинити бідоласі?
    - Якщо не дурень - знайде спосіб.
    - Наприклад?
    - Просто вкраде пару волів на тім боці.
    - Хіба це легко?
    - Ат! Це раз плюнути.
    - А почнуть розшукувати?
    - Дідька розшукають. Хіба далеко Прут? А за Прутом...
    - Але як украсти?
    Руснак витріщився на мене.
    - Підкрастися темної ночі!
    - Та я не про це. Хіба чесно брати чуже?
    - А вони навіщо беруть наше?
    - Але звідкіля ти знаєш, що натрапиш на того, хто вкрав твоє?
    - Всі одним миром мазані. Так у нас ведеться.
    - Недобре.
    - Воно, мабуть, недобре, але чим завинив злидар, у якого весь маєток - це пара волів? Треба платити податі, їсти, пити, вдягатися, годувати сім'ю, а без волів - як без рук. Якби волів утратив багач, і тому шкода, а бідному - все одно, що душу вийняти.
    - Можна скаржитися.
    - Ну, так ви ж нічого не знаєте - ось що! Скаржитися! Та поки виклопочеш дозвіл, скільки треба часу; потім підеш на той бік шукати вітру в полі, а там іще надурять. Кожен залюбки погодиться допомагати - лиш би гроші, і буде водити тебе, хоча й сам знає, що не чував про твою пропажу.
    Тут повернулися хлопець і дівчина з гусьми, яких вдалося повернути з того берега.
    Господар засміявся.
    - Та нехай їм грець, якби й пропали, я б натомість пригнав два десятки австріяцьких - і у Хотин на ярмарок!
    - А як ваші кордонні?
    - Ат! Стануть вони помічати таку дурницю! В них і без наших гусей справ багато.
    Я ще довго сидів у руснаків, і коли повернувся додому, то в моєму дворі все вже спало. У моєму помешканні все було добре: і простора світла хата, і безліч квітів за образами, і вишиті рушники, і килимки, і подушки - але стіл такий незугарний, тобто такий кособокий, що писати на ньому було геть неможливо. Як навмисне, я відчув гостре бажання накинути на папері різні замітки. На припічку кипів самовар; великий кіт, примруживши хитрі очі, голосно муркотів на лавці; цвіркуни тягнули свою одноманітну пісню; повний місяць вдивлявся у вікна. Я знав, що мій господар - чоловік хворобливий і погано спить, тож наважився звернутися до нього з проханням облаштувати якось письмовий стіл. Відтак посеред хати були встановлені два порожні вулики, невелика дошка та діжка замість стільця - і я попрацював із таким задоволенням, з яким не займався деколи й у петербурзькій квартирі!

повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>