З ГОЛОВОЮ ПОРИНАТИ В УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ – ЦЕ ЩАСТЯ

- розмова з Оленою Крушинською, автором сайту «Дерев'яні храми України», який увійшов до «трійки» кращих українських Інтернет-ресурсів, присвячених історичним пам’яткам (за результатами конкурсу «Відлуння віків - 2009»)

– Олено Анатоліївно, дозвольте щиро Вас привітати з хорошою новиною: щойно Ваш авторський сайт зайняв друге місце у конкурсі «Відлуння віків - 2009». Наші відвідувачі високо оцінили Вашу роботу і зайвий раз засвідчили відчутний прогрес «Дерев'яних храмів України» у вітчизняному краєзнавчому Інтернеті за останні роки.
– Звісно, це приємно. Адже сайт «Дерев'яні храми України» досить вузькоспеціалізований, він не є універсальним і не охоплює всі категорії пам’яток. Тим не менш, виявляється, що тема дерев’яної архітектури турбує досить широку аудиторію, і це не може не радувати. Ресурс розвивається, і дуже добре, що тема, якій він присвячений, також розвивається, стає дедалі популярнішою. Це вселяє певний оптимізм.

– За кілька років існування Вашого сайту навколо нього утворилось певне коло, з одного боку, постійних читачів, з іншого – однодумців, симпатиків, колег.
– Сайт є лише частиною проекту «Дерев'яні храми України», який розпочався у 2006 році. Його загальна мета – пошук, систематизація і популяризація (це найголовніше!) інформації про вітчизняну дерев’яну архітектурну спадщину. Від самого початку йшлося про налагодження діалогу з людьми, небайдужими до нашої тематики. Зокрема, і з фахівцями, які так чи інакше стикаються з дерев’яною архітектурою, і з мандрівниками, як спеціально їздять і вишукують дерев’яні пам’ятки у найвіддаленіших куточках. Є якась група людей, які зацікавилися дерев’яною старовиною саме завдяки сайту – я вважаю це одним з найбільших здобутків.

– А як взагалі Ви, професійний хімік, зацікавилися темою дерев’яних храмів? Це пов’язано з якимись родинними інтересами чи виключно Ваше власне?
– Потяг до подорожей, безперечно, «тяжка спадковість», адже батьки все життя мандрують по пам'ятках архітектури у нас і за кордоном. А от те, що «виросло» з подібних подорожей – уже суто моє. Мені дуже швидко стало замало готових путівників, і на молодших курсах університету я почала «рити» інформацію про українські пам'ятки в бібліотеках, поповнювати домашню книгозбірню (яка сьогодні вже в жодну шафу не вміщається), створювати власні публікації. За десять років, що минули від тих перших кроків, хобі переросло в другу професію.

– Ваша робота починалася з оприлюднення в Інтернеті вже відомої інформації про дерев’яні храми. А нові, досі нікому не відомі знахідки трапляються? І якщо трапляються, то як багато таких об’єктів?
– Ну, називати їх «нікому не відомими» буде некоректно, вони ж не на безлюдному острові знаходяться, а у населених пунктах. Радше відсутні в реєстрах і в літературі. Так, трапляються і будуть траплятися – переважно, такі храми випадково зринають під час подорожей, або знаходиться згадка про них у якомусь затрапезному буклеті регіонального видавництва (тоді треба їхати і перевіряти на місці). Нерідко мені на пошту приходять мейли від незнайомих людей: «я родом з села такого-то, у нас є такий-то храм, висилаю фотографії».

– А в якому регіоні найбільше подібних знахідок? Ви могли б навести якісь цифри?
Найбільш показова ситуація з Черкащиною. Її дерев'яні храми ще ніхто не описував у книжках на відміну від, скажімо, церков Українських Карпат. У найповнішому каталозі дерев'яних храмів, опублікованому дотепер (Василь Слободян. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель // Вісник Укрзахідпроектреставрації, 1996, № 4, с. 74-159), на Черкащині зафіксовані 22 об'єкти (один вже втрачений), а мені, завдяки трьом завзятим черкаським колегам-мандрівникам, вдалося представити на сайті 42 церкви. Рівно удвічі більше. Взагалі, зараз у моєму електронному архіві зібрано і систематизовано понад 17 тис. фотографій дерев'яних храмів з близько 700 населених пунктів від Закарпаття до Луганщини, і ці цифри весь час ростуть.

– Періодично у стрічках новин з’являються повідомлення про руйнацію дерев’яних сакральних споруд, нерідко – дуже давніх і цінних, офіційно оформлених, як пам’ятки. Переважно йдеться про пожежі у зв’язку з недотриманням елементарних правил безпеки. Як цьому запобігти?
– Ви, звісно, не чекаєте від мене технічних деталей щодо блискавкозахисту або якості електропровідки. Питання про принцип. Тут є дві невід'ємні складові – заохочення і контроль. Пам'яткоохоронцям важливо знаходити порозуміння зі священиками, уникати антагонізму і добиватися співпраці задля збереження церков-пам'яток. Потрібні мирні, конструктивні переговори з головами всіх конфесій, щоб вони зі свого боку проводили виховну роботу зі священиками на парафіях. Це непросто – не впевнена, що всі чиновники здатні на це. Водночас, церковні діячі також мало дослухаються до подібних закликів. Але пробувати треба, іншого виходу немає.
З іншого боку, без жорсткого контролю і «війн» нині, на жаль, ніяк не обійтися. Як усім нам добре відомо, існують сотні випадків, коли релігійна громада за власні гроші і на власний смак «вдосконалює» стару церкву за допомогою пластику чи потворних прибудов. На архітектурну цінність при цьому свідомо наплювати.
Тому потрібно вводити персональну відповідальність. Ми ще навесні на круглому столі говорили з представниками влади, як треба переробити охоронні договори між державою і громадами, у чиєму користуванні знаходяться пам'ятки архітектури. Щоб було чітко прописано: якщо пам'ятка пошкоджується (обшивається пластиком, обмуровується, горить через недбалість і недотримання правил пожежної безпеки, і т. д.) – винен персонально громадянин такий-то, П.І.Б., ідентифікаційний код, реквізити. Тоді священик або, радше, голова церковної громади, на яких оформлятиметься договір, будуть кровно зацікавлені дбати про збереженість храму. Хто захоче йти під суд і з власної кишені відшкодовувати збитки?

– А у версії про навмисні підпали старих храмів своїми ж громадами Ви вірите? Я кажу «версії», бо жодного такого випадку поки не було доведено.
– Цілком вірю. І поки не буде персональної відповідальності і покарань через суд, церкви горітимуть далі. Бачите, Ви ж самі кажете, що жоден випадок не доведений, а отже, нікого і не покарано...
Поліпшила б ситуацію централізована директива від найвищого церковного керівництва по всій ієрархії і аж до парафіяльних священиків: «Так не робіть – великий гріх!»

– Однак очевидно, що старі невеликі храми часто не відповідають запитам нинішніх віруючих. І вони радо їх позбавляються навіть без вогню – як сталося з церквою св. Онуфрія Великого у с. Бісковичі на Львівщині. Водночас, як стверджують музейники, отримати їм від громади нефункціонуючу історичну споруду майже неможливо. Звідки така недовіра?
– Щодо першої частини запитання. Ось маємо задачу: священик і громада хочуть непотрібної старої церкви позбутися, з суто економічних причин (є нова, утримувати стару – збитки, і виглядає не файно). Це погано, злочинно, але це не змінює умови задачі. Питання: як цього не допустити?
Тут мусимо визнати неспроможність нашої адміністративної системи-бронтозавра до знаходження оптимального розв'язку. Що вона може, окрім як написати «нє положено», яке зовсім не допомагає? От якби громаді було сказано: «Вам не потрібна стара церква? ОК, але якщо ви її все ж таки збережете, ми вам за це дамо такі-то пільги і дотацію на перекриття даху. І звільнимо від податків. А якщо ви її зруйнуєте, чи вона «випадково» згорить, не забувайте, що ось лежить у сейфі підписаний вами ж охоронний договір, згідно якого підете під суд». При цьому має бути впевненість, що і перший, і другий варіант «залізно» будуть виконані, що їх не можна об'їхати на кривій козі.
Щодо того, чому не віддають музейникам – думаю, діє людський фактор. Або є якісь негласні канони (на зразок тих, за якими старі «непридатні» ікони прийнято спалювати). Не маю точної відповіді.

– На Вашому сайті нещодавно з’явилося повідомлення: торгова марка Pinotex (концерн Akzo Nobel) спільно з проектом «Дерев'яні храми України» започаткували соціальну акцію з реставрації костелика у Язлівчику (Бродівський район Львівської області) – маловідомої пам'ятки, існування якої перебуває під загрозою. Це вже щось якісно нове у Вашій діяльності?
– Так, це наступна сходинка – перехід від суто інформаційної сфери, від популяризації пам'яток до практичних проектів. Костелик у Язлівчику, який, сподіваюся, вдало доведемо «до побєдного конца», стане першопрохідцем. Легко не буде – наші українські реалії такі, що недостатньо мати спонсора, який готовий виділяти кошти. Треба усім сторонам, які беруть участь у проекті, вкласти дуже багато сил і роботи, щоб все це втілити у життя, подолавши різні перешкоди та підводні камені. Набутий досвід допоможе в організації подальших проектів.
В ідеалі, маючи напрацьовані алгоритми реалізації подібних акцій, необхідну базу контактів, планую через сайт шукати спонсорів під конкретні пам'ятки, що занепадають. Важливий критерій відбору церков-«кандидатів» – місцева зацікавленість у їхньому збереженні. Я знаю кілька громад у маленьких селах, які прямо кажуть: «Ми би дуже хотіли свій старовинний храм зберегти, ми ж його не від хорошого життя бляхою зашили, просто грошей нема, все тече. Знайдіть нам спонсора, ми зі свого боку зробимо усе можливе!»

– Кому належала ідея акції у Язлівчику? І в чому саме полягає участь «Дерев'яних храмів України»?
– Pinotex хотів з нагоди своєї 50-ї річниці здійснити якусь соціальну акцію, а оскільки це виробник засобів захисту деревини, то в поле зору потрапили дерев'яні храми. Зі свого боку, я шукала потенційних спонсорів, яких могла би зацікавити моя тема. Коли починали спілкуватися, йшлося про надання Pinotex’ом засобів для антикорозійної обробки кількох церков. Але в процесі переговорів вдалося переконати керівників фірми, що варто повністю врятувати якусь пам'ятку, яка є під загрозою загибелі. Приємно, що вони дійсно перейнялися цією темою і тепер щиро вболівають за костелик, ідуть назустріч, коли виникають якісь практичні труднощі. Скажімо, після того, як реставратори обстежили споруду (яка сильно «здала» за зиму 2008/2009) і зробили кошторис робіт, спонсори погодилися збільшити первісно заплановану суму фінансування.
Моя участь полягає у розробці концепції проекту, відборі кандидата на реставрацію, переговорах з місцевою владою, пошуці реставраторів. Одним словом, вся координаторська робота. Плюс висвітлення перебігу акції на сайті, у публікаціях.

– У повідомленні зазначено, що протягом 2007-2008 рр. була проведена паспортизація язлівчицького костелика для внесення його у Державний реєстр нерухомих пам’яток України. Хто саме цим займався і як справа просувається? Адже досі костел так і не став офіційною пам’яткою – бодай, місцевого значення.
– Паспортизація 13-ти костелів була виконана у 2007-2008 роках на замовлення Львівської ОДА. Реставратори виконали потрібні обстеження і здали документацію замовнику, але що з цими матеріалами було далі, вони не в курсі. Коли буду у Львові, постараюся з'ясувати. Але в даному випадку існує парадокс – нам вигідно, що костелик не має статусу пам'ятки архітектури, бо так легше його реставрувати, не пробиваючи головою бюрократичні перепони. Хоча підходимо ми до цього з величезною відповідальністю і залучаємо висококваліфікованих фахівців – не сумнівайтеся.

– А як Ви дивитеся на проблему скансенів? Це оптимальна форма збереження дерев’яних пам’яток чи краще лишати їх на історичних місцях?
– Я з великою повагою ставлюся до скансенів і залюбки там буваю, але щоразу не можу позбавитися відчуття якоїсь театральної декорації. Зовсім інше враження справляє храм у своєму власному контексті, вписаний у ландшафт. Бойківська церква з с. Кривки у львівському скансені гарна, але якби її побачити не в парку, а на її рідному місці, серед гір, то, певно, «дах би зірвало» (у мене, не у церкви :-)). Так що я за те, аби переносити пам'ятку у скансен лише тоді, коли абсолютно неможливе її збереження на первісному місці.

– Приватні і державні скансени – яка між ними принципова різниця з погляду врятування пам’яток?
– Я бачила лише один приватний скансен «Старе Село» у Колочаві, і він мене убив наповал. Це фантастика, що там зробили за два роки! Все, що зібране – автентичне, скуплене у навколишніх селах і доведене до ладу досвідченими народними майстрами. Минулого року я спостерігала за процесом збірки такої хати. А цього року побачила, скільки там встигли зробити нового – причому, оригінальні споруди наповнені начинням, меблями, побутовими предметами. Є і хати ремісників, і жандармський відділок, і жидівський молільний будинок, і кузня. А колекція вузькоколійних вагонів і потягів – то взагалі «бомба». І наступного року все це їздитиме!
Державні скансени хронічно недофінансовані, їм терміново треба шукати спонсорів, бо це жах, що там робиться з пам'ятками. Я вже не кажу, за які копійки працюють наукові співробітники – це сором державі.

– Чи не могли б Ви, спираючись на вже набутий досвід, спробувати загалом охарактеризувати ставлення до історичних дерев'яних церков з боку української влади і української громадськості? Прогрес проекту «Дерев'яні храми України» очевидний, а які тенденції у суспільстві? Ви бачите якісь зміни у той чи інший бік?
– Тенденцію бачу. Коли народилася ідея сайту, а це 2005-й рік, про дерев'яні храми ніхто не говорив і не писав, крім вузького кола фахівців. Тепер про них дедалі частіше згадують ЗМІ, проводять спеціалізовані виставки, книжки виходять, мандрівники почали цілеспрямовано їх відвідувати – все це дуже добре. Приємно, що в цьому є внесок «Дерев'яних храмів України», я це знаю завдяки листам від незнайомих людей, зверненням журналістів за коментарями і т. д. Так що зі своїми задачами сайт справляється.
Щодо ставлення української влади… На словах все чудово, а які реалії – самі знаєте. Тому кожний випадок, коли якийсь храм дійсно реставрують, сприймаю як хороший сюрприз. Востаннє здивувалася цієї осені у Зінькові на Хмельниччині. Там церква свіжовідреставрована, під гонтом – ну чисто цукерочка, серце радіє.

– Знаю, що плануєте звільнятися з хімічного факультету Київського Національного університету ім. Т. Шевченка і присвятити себе повністю своїй другій професії. Чим конкретно думаєте займатися?
– Я кілька років намагалася суміщати роботу в альма-матер, Київському університеті, з діяльністю по всіх своїх проектах у галузі пам'яткознавства. Але поступово це стало фізично неможливо, адже в добі лише 24 години. Тому зробила вибір на користь власних ідей, над якими тепер зможу працювати на повну потужність. Це, зокрема, і розвиток проекту «Дерев'яні храми України», і продовження журналістської роботи, і співпраця з кількома міжнародними проектами, пов'язаними з пам'ятками і туризмом. Зараз в роботі дві книжки.
Ідей ніколи не бракує, зате хронічно не вистачає часу на реалізацію усього, що хочеться зробити. Але нічого. З головою поринати в улюблену роботу – це щастя.